Коли ти відмовився від мене і пішов, мені стало так соромно, що підігнулись коліна. Так наче натяг, що тримав мене прямостоячою, ослабився чи зник, і я можу впасти. Просто в болото, з якого буде ох як важко піднятися.
Коли ти пішов і лишив мене зовсім саму, і сказав на прощання, що більше мене не любиш, а може, й ніколи не любив, мені стало так соромно, що аж запекло вогнем. І мене почали боліти ноги. Я важчала і затерпала, зупинялась і лежала, іноді плакала, а іноді зовсім не могла плакати.
Мені було так соромно, що той весь сором не пішов в крик і плач, а важкою чорною смолою лився вниз по моєму тілу, тік вниз, поки не дотік до колін. І в тих колінах оселився, унеможливлюючи рух, біг, стрибки, радість, легкість. Так наче кайданками мене прибило до одного місця, до старої неприбраної хати, де я маю тепер весь час сидіти. І нікуди вибігти звідти мені не можна. Щоб ненароком мене не побачили люди і своїм виглядом я не образила їх очей.
Я намагалась прикрити той сором, щоб інші його не побачили. Усмішками, мереживом, червоною помадою, котами та псами, веселістю і товстим жиром, численними проблемами, які начебто не випускають мене з дому, великою кількістю роботи, через яку я не маю часу сміятися.
В кожному моєму коліні глибоко всередині утворилися тверді яйця з тієї смоли. Смоли сорому. Затверділий старий смердючий сором – то гнів, який вчасно я не випустила. Не розбила тарілки, не образила тих, хто образив мене, не кричала і не сварилась, а все терпіла тихенько з надією, що вони наді мною змилостивляться і дозволять мені трошки пожити у собачій буді біля їхнього багатого дому.