До 24 лютого 2022 року я кілька років проживала у віддаленому районі, на виїзді з Києва. Все там було чудово, окрім надзвичайно довгої дороги додому. Тож вона займала вагомий час мого життя. Особливо розтягненим час відчувався ввечері у безкоштовному ашанівському автобусі, коли поволі проїжджаєш ним у тягнучці вздовж безкінечної бетонної стіни навколо Берковецького кладовища. Здається, там проходить ціле життя, і я пам'ятаю кожну деталь того паркану. Він мені навіть подобався, після дощу. І взимку, злегка припорошений снігом. Була там і своя таємниця — привідкрита всередину плита з написом «вихід». Досі не знаю, куди і хто туди ходив, але часто згадую. Взагалі чомусь сумую за тим районом, хоч і так сильно тоді хотіла з нього переїхати. Бетонний паркан в моїй роботі — це і безжальна нудьга, якась радянщина, безликі забудови житлових кварталів. А заразом, невиразна ностальгія. І надія, що вихід таки є.
Ручне ліплення, дров’яний випал, шамотна глина, порцеляна, пігменти.