Коли реальність починає тріщати по швах, не дзвонять у дзвони. Не гримлять небеса. Просто в одній із туманних площин Всесвіту збираються Вони — безіменні, але не без обов’язку. Втомлені вартові, творці світів, хранителі гармонії. Мовчки спостерігають за тим, як планета Земля поступово задихається в шумі, війнах і забутті.
Вони не судять. Вони лише зважують. Ще один шанс — чи новий початок? Продовжити спостерігати, як любов пробивається крізь бетон страху, чи розв’язати вузол і створити щось нове? Красиве. Чисте. Вони знають, що навіть у хаосі — є зерна світла. Але скільки ще часу давати тим, хто його постійно забуває?
Паралельно душі мандрують у засвітах. Не в золотих хмарах і не в караючих полум’ях. Вони йдуть дорогою внутрішнього вогню. Блукають. Шукають тих, кого любили. Тих, ким були. Те, ким можуть стати. Кожна зустріч — немов дзеркало. Кожна тінь — перехід. Там немає часу, лише пульсування пам’яті та надії. Це історія про вибір. Не про кінець світу, а про межу, на якій стоїть усе: світ, душа, творіння. Можливо, саме одна душа — та, що навчиться співчуттю — схилить вагу. І тоді Творці залишаться. І дадуть ще один світанок.
Робота з серії «Cвітобудова. Творці та Мандрівники».
Полотно, акрил.